Юридична консультація

Відрядження працівників

Питання, пов’язані з відрядженнями працівників, регулюються Кодексом законів про працю України, Інструкцією про службові відрядження в межах України та за кордон, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 13.03.1998 № 59 (у редакції наказу Міністерства фінансів України від 17.03.2011 № 362), постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 2011 р. № 98 «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів».

Службовим відрядженням вважається поїздка працівника за розпорядженням керівника підприємства на певний строк до іншого населеного пункту для виконання службового доручення поза місцем його постійної роботи.

Службові поїздки працівників, постійна робота яких проходить у дорозі або має роз’їзний характер, не вважаються відрядженнями, якщо інше не передбачено законодавством, колективним договором, трудовим договором (контрактом) між працівником і роботодавцем.

Днем вибуття у відрядження вважається день відправлення транспортного засобу з місця постійної роботи відрядженого працівника, а днем прибуття з відрядження — день прибуття транспортного засобу до місця постійної роботи відрядженого працівника. При відправленні транспортного засобу до 24-ї години включно днем вибуття у відрядження вважається поточна доба, а з 0 години і пізніше — наступна доба. Аналогічно визначається день прибуття відрядженого працівника до місця постійної роботи.

На працівника, який перебуває у відрядженні, поширюється режим робочого часу того підприємства, до якого він відряджений.

Якщо вибуття або прибуття відрядженого працівника припадає на вихідний день, йому надається інший день відпочинку.

Питання виходу працівника на роботу в день вибуття у відрядження та в день прибуття з відрядження регулюється правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства.

Працівнику, який направлений у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється за всі робочі дні тижня за графіком, установленим за місцем постійної роботи, та відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

На час відрядження особи, яка працює за сумісництвом, оплата праці здійснюється підприємством, що її відрядило.

Направлення працівника у відрядження оформляється наказом керівника із зазначенням: пункту призначення, найменування підприємства, куди відряджений працівник строку й мети відрядження.

Строк відрядження визначається керівником але не може перевищувати 30 календарних днів (в межах України), за винятком випадків, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 98.

Працівнику, який направляється у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлених постановою Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 № 98.

Витрати на відрядження відшкодовуються лише за наявності документів в оригіналі, що засвідчують вартість цих витрат, а саме: транспортних квитків або транспортних рахунків (багажних квитанцій), у тому числі електронних квитків за наявності посадкового талона та розрахункових документів про їх придбання за всіма видами транспорту; рахунків, отриманих із готелів або від інших осіб, що надають послуги з розміщення та проживання відрядженого працівника, в тому числі бронювання місць у місцях проживання; страхових полісів тощо.

Витрати, понесені у зв’язку з відрядженням, що не підтверджені відповідними документами (крім добових витрат), працівникові не відшкодовуються.

Щодо поділу відпусток на частини

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про відпустки» щорічну відпустку на прохання працівника може бути поділено на частини будь-якої тривалості за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів. При цьому ця частина відпустки необов’язково повинна бути першою її частиною.

Згідно зі ст. 8 Конвенції Міжнародної організації праці N 132 «Про оплачувані відпустки», ратифікованої Україною Законом від 29.05.2001 N 2481-III, розбивка щорічної оплачуваної відпустки на частини може бути дозволена компетентним органом або іншим відповідним органом у кожній країні. Якщо інше не передбачено в угоді, яка стосується роботодавця і зацікавленої особи, що працює за наймом, і за умови, що тривалість роботи такої особи дає їй право на це, одна із таких частин відпустки складається принаймні з двох безперервних робочих тижнів.

Отже, основна безперервна частина відпустки тривалістю не менше 14 календарних днів є однією з частин щорічної відпустки, яку може бути надано працівнику на його прохання. При цьому ця частина відпустки не обов’язково повинна бути першою, другою чи іншою її частиною.

Нормою статті 12 Закону України «Про відпустки» передбачено можливість поділу щорічної відпустки на частини, а не обов’язок роботодавця поділити її на частини, як того бажає працівник.

З метою недопущення втрат робочого часу роботодавець може й не погодитися поділити відпустку так, як того бажає працівник, також може запропонувати свої умови поділу щорічної відпустки або не поділити її взагалі.

Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка. Не буде також порушенням, якщо працівник використає частину щорічної відпустки в наступному робочому році у терміни, визначені Законом України «Про відпустки».

Норма щодо поділу відпустки на частини поширюється лише на щорічну основну відпустку та щорічні додаткові відпустки.

На відміну від щорічної відпустки соціальна додаткова відпустка працівникам, які мають дітей, передбачена статтею 19 Закону України «Про відпустки» поділу на частини не підлягає.

Однак працівниця, яка має право на соціальну відпустку за двома підставами, може використати зазначену відпустку, наприклад, спочатку за однією підставою тривалістю 10 календарних днів, а через деякий час за іншою підставою тривалістю 7 календарних днів.

Соціальна відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається за заявою жінки повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) роботодавця (частина перша статті 181 КЗпП України).

Отже, частково оплачувана відпустка для догляду за дитиною надається жінці повністю або частково протягом строку до досягнення дитиною віку трьох років. При цьому жінка чи інша зазначена особа може на свій розсуд у будь-який час припинити частково оплачувану відпустку, а потім знову піти в таку відпустку або, перебуваючи у такій відпустці, приступити до роботи на умовах неповного робочого часу.

(Лист Міністерства соціальної політики України від 06.07.2013 № 290/13/116-13 «Щодо поділу відпусток на частини»)

Надання навчальної відпустки суміснику

Для працівників, що працюють за сумісництвом, існують свої особливості надання навчальної відпустки. Згідно зі ст. 217 КЗпП України на час додаткової відпустки у зв’язку з навчанням за працівниками за основним місцем роботи зберігається середня заробітна плата. Сумісникам оплата навчальної відпустки не передбачена. Тому на період навчальної відпустки, що надається за основним місцем роботи, на роботі за сумісництвом слід надавати відпустку без збереження заробітної плати. Така відпустка згідно з п. 14 ст. 25 Закону України «Про відпустки» надається суміснику в обов’язковому порядку на строк до закінчення навчальної відпустки за основним місцем роботи, що також слідує з листів Мінпраці від 16.05.2006 № 172/13/116-01, від 29.03.2007 № 713/19/71-07, від 05.06.2008 № 5305/0/14-08/06.

Звільнення працівника під час перебування у відпустці

Відповідно до ч. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.

Отже, правило про недопустимість звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці стосується випадків, передбачених статтями 40, 41 КЗпП, та інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства трактується як звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При цьому маються на увазі щорічні відпустки, а також інші відпустки, що надаються працівникам як зі збереженням, так і без збереження заробітної плати (пункт 17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9).

Враховуючи зазначене, працівника може бути звільнено у період перебування у відпустці, якщо він подав заяву про звільнення за власним бажанням, оскільки норми ч. 3 ст. 40 КЗпП поширюються лише на випадки звільнення з ініціативи власника або уповноваженого ним органу і не поширюються на випадки звільнення з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).

Сумісництво та суміщення

Робота за сумісництвом регулюється низкою нормативно-правових актів. До них належать: Кодекс законів про працю України, постанова Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 року № 245 «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій», Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій, затверджене наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України від 28 червня 1993 року № 43, Закон України «Про оплату праці», Закон України «Про відпустки» та ін.

Згідно з пунктом 1 Положення № 43 сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому самому або іншому підприємстві, в установі, організації (далі — підприємство) або у громадянина (підприємця, приватної особи) за наймом.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладання трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах (ст. 21 КЗпП). Це дає змогу працівникам, крім основного трудового договору, укладати трудові договори про роботу за сумісництвом. При цьому таких договорів може бути кілька, тобто працювати за сумісництвом можна не на одному підприємстві.

При роботі за сумісництвом з працівником укладають трудовий договір. На практиці існує таке поняття, як зовнішнє сумісництво та внутрішнє сумісництво. Якщо працівник працює на одному й тому самому підприємстві і як основний працівник, і як сумісник, і роботу за сумісництвом здійснює у вільний від основної роботи час, таку роботу можна назвати внутрішнім сумісництвом. Якщо ж він працює на двох (або кількох) підприємствах, одне з яких є основним місцем роботи, а друге — місцем роботи за сумісництвом, така робота вважається зовнішнім сумісництвом.

Трудові договори при внутрішньому сумісництві (за основною посадою і за посадою за сумісництвом) юридично не пов’язані між собою, оскільки за кожною посадою окремо визначається порядок оплати праці, тривалість робочого часу, відпустки тощо.

Згідно з пунктом 2 постанови Ради Міністрів СРСР «Про порядок і умови суміщення професій (посад)» від 4 грудня 1981 року № 1145 (далі — Постанова № 1145) суміщення професій (посад) передбачає виконання працівником поряд зі своєю основною роботою, передбаченою трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією (посадою) і виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи на одному і тому самому підприємстві за згодою працівника протягом встановленої законодавством тривалості робочого дня.

Головною передумовою суміщення професій (посад) є наявність вакансії суміщуваної професії (посади) в штатному розписі.

Пункт 2 Постанови № 245 містить обмеження на сумісництво для працівників державних підприємств, до яких належать працівники державних закладів освіти.

Зокрема тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4 год. на день і повного робочого дня у вихідний день. А загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу.

Також не мають права працювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької, медичної і творчої діяльності) керівники державних підприємств, їхні заступники, керівники структурних підрозділів та їхні заступники (п. 4 Постанови № 245). Крім того, державним службовцям, державним нотаріусам, працівникам органів прокуратури, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, митної і податкової служб та ін. також заборонено працювати за сумісництвом, окрім педагогічної та наукової роботи.

Додаток до Положення № 43, яке регулює умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, містить Перелік робіт, які не є сумісництвом.

Згідно з пунктом 2 Положення № 43 керівники державних підприємств разом з профспілковими комітетами цих підприємств мають право самостійно встановлювати додаткові обмеження на роботу за сумісництвом. Такі обмеження поширюються на працівників окремих професій та посад, зайнятих на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, додаткова робота яких може призвести до наслідків, що негативно позначаться на стані їхнього здоров’я та безпеці виробництва, на осіб, які не досягли 18 років, та на вагітних жінок.

Крім того, згідно з частиною другою статті 21 КЗпП додаткові обмеження можуть бути встановлені в колективному договорі підприємства (може містити перелік професій (посад) працівників, яким не дозволяється працювати за сумісництвом), або угодою сторін (трудовим договором).